Дмитро Ільін

Дмитро Ільін, : «Волонтерство – це прекрасно… Але я хотів би, щоб і держава теж рухалася в цьому напрямі»

Дмитро Ільін. Йому 39, нині він – офіцер Збройних сил України, а у недавньому минулому – фаховий юрист із солідним стажем і… волонтер добровольчого будівельного батальйону Добробат. Як і десятки тисяч співвітчизників, після початку повномасштабного вторгнення Дмитро намагався бути якнайбільше корисним своїй країні та спробував добровольцем долучитися до лав армійців. Та спочатку в нього не вийшло – забракло хоч якогось військового досвіду, тому чоловіку ввічливо відмовили і в ТЦК, і в підрозділі ДСНС. Та Дмитро не залишив спроб стати в пригоді батьківщині, яка потерпає від лютого ворога – і ось таким чином він опинився у Добробаті:

• Моя перша робота з Добробатом, куди мене привів друг, – це був парк «Щасливий», ми прибирали там після звільнення Гостомеля. Найперші емоції були дійсно сильні: добре пам’ятаю ці посічені дерева, цей дитячий майданчик з якого я виколупував осколки від (як я потім дізнався) танкових снарядів. Вже згодом я підписався на різні інформканали Добробату і вже звідти дізнавався, коли й куди буде наступний виїзд.

Випускник юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Дмитро навряд чи зміг би похвалитися особливою обізнаністю на будівельній справі, тому передусім брав участь у, напевно, найважчих роботах – розборах завалів у різних населених пунктах Київщині. Найбільше працювали в Ірпені, – розповідає Дмитро:

• Там було дуже багато зруйнованих будівель і, відповідно, звідти волонтерам надходила нескінченна кількість заявок. Ми не лише розбирали завали, а наводили лад в будинках, в яких «похазяйнували» окупанти – прибирали їх від бруду, що залишився від цих пацюків.  Знаходили й записи їхніх нарядів, якісь частини одягу в жахливому стані, а ще – безліч пляшок від алкоголю. Скрізь, де вони були, залишали по собі якусь гидоту написану – щось на кшталт «росія здєсь навсєгда» або ще щось мерзенне. 

Саме тоді, вивітрюючи «русскій дух», що лишився від окупантів у вже звільнених містах і селищах, Дмитро ще раз затвердився у думці, що його головна мета – особисто взяти участь в опорі російській навалі: 

• В Ірпені я вже остаточно зрозумів, що я хочу не тільки розбирати ці завали, а мрію власноручно надавати по пиці тим, хто ті завали утворив. Я переконаний, що в багатьох добробатівців є такі самі відчуття. Коли ти розбираєш ці будівлі, коли ти розумієш, що ось тут ціле життя якоїсь людини було зруйноване касетним снарядом або міною – це емоції, які не можна передати. Тому чимало волонтерів потім пішли на службу до ЗСУ. 

Такі моменти були найбільш складними в роботі: усвідомлювати, що тут ще нещодавно жили люди, зі своїми надіями, мріями, прагненнями. І усе це було в одну мить зруйноване підступним ворогом. А серед позитиву Дмитро відзначає, що волонтерська праця дає можливість людям зрештою повернутися до своїх домівок, почати відновлювати свої оселі, налагоджувати мирне життя в рідному місті, у власному будинку:  

• Серед волонтерів чимало тих, хто також втратив свою домівку, але згодом прийшов на допомогу іншим людям, які потрапили у біду. Багато з-поміж добровольців і жінок, які, на мою думку, часто приходять сюди через «синдром винуватої людини». Це коли здається, що ти нічого не робиш корисного і прагнеш хоч чимось допомогти. І вони допомагали в міру своїх фізичних можливостей, оскільки розбирання завалів – то геть не жіноча справа. 

Перебуваючи у лавах Добробату, Дмитро нарешті отримав виклик до ТЦК – це було в наприкінці 2022 року. Як добровольцю йому надали якнайбільшого сприяння, і невдовзі чоловік потрапив на прискорені офіцерські курси, де людина з вищою освітою може в стислі терміни отримати звання молодшого лейтенанта. Далі – розподілення в частину, де чоловік став командиром взводу радіоелектронної боротьби, подальше навчання в Німеччині за міжнародною програмою й повернення до місця служби, де він перебуває й понині: 

• Я взагалі-то людина не військова. Якщо б мені хтось ще років п’ять тому сказав, що я піду в армію, я б сміявся йому в обличчя. Але зараз війна, і це єдиний шлях для мене на сьогодні.

Дмитро переконаний: ця війна показала згуртованість українського народу, який у скрутний час може об’єднатися заради нашого спільного майбутнього. Ось і сам він пішов спочатку у волонтери, а потім на фронт саме задля того, щоб захистити майбутнє – своє й своїх близьких. Дмитро мріє про сучасну, оновлену Україну, яку наша нація обов’язково відбудує після здобуття перемоги.  Однак, чи варто покладати усю цю відбудову на волонтерів та переважно сподіватися на їхні зусилля – це, на думку Дмитра, ще велике питання…

• Волонтерство – це прекрасно, цей рух наочно демонструє, що крім отримання якоїсь вигоди для себе, люди ще здатні безкорисливо допомагати нужденним, а потім повертатися до себе в домівку й прагнути робити це знову й знову. Та я б хотів, щоб держава теж почала якось рухатися в цьому напрямі, робити щось конкретне: створювати робочі місця в будівельній сфері, залучати якихось людей, які нині ховаються від служби в армії – вони ж передусім і мали б взяти участь у відбудові вже просто зараз. Разом з тим, в наших суворих реаліях без волонтерів, на жаль не обійтися: в нас он половина армії на них тримається. 

А от величезний робочий ресурс у будівельній сфері, на думку Дмитра, можна значною мірою заповнити завдяки армійцям, які повертатимуться у мирне життя після перемоги. Чоловік переконаний: дуже багато людей, які зараз воюють проти загарбників, із задоволенням згодом взялися б за відбудову України. Справа лише в тім, що їм слід створити для цього належні умови, про що й мала б попіклуватися держава. Але перемога не настане сама по собі. Сьогодні найкращі представники й представниці української нації змушені боронити країну в кровопролитних боях, повсякчас ризикуючи власним життям, відклавши усі мирні справи до кращих часів. Серед них і юрист, колишній добробатівець, а нині молодший лейтенант і командир взводу Дмитро Ільін.