Артем Серіков
Герой Добробату Артем Серіков: «Люди казали: нащо воно тобі треба, краще заробив би хоч щось, а в мене інша позиція».
Сумчанин Артем Серіков, йому 38 років, він – фаховий будівельник. Навчався на Херсонщині в нині тимчасово окупованому Генічеську одразу на кілька спеціальностей: штукатура, плиточника, облицювальника та муляра. Майже 20 наступних років чоловік прожив на Сумщині в містечку Угроїди, що нині перебуває у надзвичайній небезпеці, позаяк розташоване лише за 7 кілометрів від російського кордону. Для Артема будівельна справа – не лише професія, а й справжнє покликання всього життя. На початку широкомасштабного вторгнення він спробував було долучитися до лав українських оборонців у складі десантно-штурмових військ, але з якихось причин не пройшов відбір. Про Добробат дізнався майже випадково – зі стрічки новин – й тоді чи не одразу вирішив для себе: це та сама справа, якій варто себе присвятити в нинішні часи протистояння російській агресії та її наслідкам. І ось вже майже півтора року він перебуває у лавах волонтерів.
- Мій перший виїзд був до Охтирки, на відновлення будівлі місцевої адміністрації – це було в листопаді 2022 року. Скільки за цей час було виїздів та скільки відбудовано об’єктів, я зараз і сам не пригадаю. Потім колись треба буде якось розібратися зі своїми сторінками у соцмережах – я там намагаюся документувати волонтерську роботу, – і, можливо, порахувати, скільки всього було зроблено.
Але зараз на це немає часу: Артем повсякчас долучається до нових справ та намагається бути корисним там, де потрібні його робочі руки. Від самого початку роботи у лавах Сумського підрозділу Добробату він став практично незамінним: неодноразово потрапляв на роботи підвищеної складності, виїжджав у небезпечні райони, куди мало хто наважувався їхати. Та й будівельний досвід Артема багато чого був вартий: йому доручали завдання, з якими навряд чи вправно впоралася переважна частина волонтерів. Свою квартиру в Угроїдах волонтер віддав військовим, а сам спочатку оселився в друга, а потім винайняв житло. Платив лише за «комуналку» з тих грошей, які держава виділяє тимчасово переміщеним особам, а з харчами допомагала мама Артема. І це дозволило йому цілковито віддати себе волонтерській справі: чоловік каже, що за нинішніх часів й не зміг би чинити інакше. Адже, коли хтось потребує його участі, його допомоги, він не зміг би просто лишатися осторонь.
- Бувало, що відмовлявся від «шабашок», від усіляких пропозицій, де можна було отримати гроші. Люди казали: нащо воно тобі треба, краще заробив би хоч щось. А в мене інша позиція: мені кошти не потрібні. В людей он взагалі нічого немає, і якщо я їм можу чимось допомогти, то значить це треба робити.
Коли Артем вже влаштувався на постійну роботу, до деколи просто ставив своє начальство перед фактом: треба їхати допомагати людям. І керівництво йшло йому назустріч, бо було зрозуміло, що інакше він не може. І таким чином чоловік об’їздив мало не всю Сумщину: багато десятків виїздів, незліченна кількість людей, яким він зміг допомогти. Це були Суми й Тростянець, село Білки й рідні Угроїди, і ще безліч міст та сіл, де потребувалася допомога. Усе пригадати, напевно, неможливо, але деякі моменти особливо закарбувалися в пам’яті. Серед них – та сама героїчна п’ятиповерхівка у Тростянці, де окупанти утримували людей, прикриваючись ними як живим щитом, а потім вигнали звідти усіх жителів й розстріляли з кулеметів та підпалили будівлю, вщент випаливши всі квартири.
- Коли ми відновлювали цю п’ятиповерхівку, волонтери надзвичайно фізично вморювалися, але відчували таку емоційну підтримку від мешканців, яку важко передати на словах. І тепер особливо втішно, що ми бачимо результат своєї роботи: тепер у людей є гарне житло і наша праця не була даремною.
Часто волонтерська робота пов’язана з неабиякою небезпекою. І в тому будинку в Тростянці, та й в інших аварійних будівлях від обстрілів та вогню не витримували конструкції, й перебування в них було пов’язано із ризиком. Особливо це стосується робіт, пов’язаних з розбиранням завалів, де можуть статися будь-які неприємні несподіванки. Артем каже: практично на кожному виїзді слід бути гранично уважним, щоб уберегтися від травмування та тим паче уникнути загрози життю. Тому щоразу обов’язково складається ретельний план робіт, за яким діє волонтерська команда.
- Я завжди намагався підказувати молоді, куди не можна лізти, чого не варто робити через небезпеку. Але й сам, бувало, не розраховував можливості: і зв’язки рвав під час робіт та й таке інше. Але фізичні перевантаження – то не найгірше. Від втоми швидко відходиш, коли бачиш, що ти потрібен людям й треба завершити розпочату справу.
Та, на жаль, люди бувають різні. Нечасто, але трапляється, що до волонтерів, які старанно й безоплатно виконують свою роботу, висуваються претензії: тут не так зробили, там десь щось не прибрали. Розповідаючи про такі моменти, Артем не може втримати емоцій.
- Вони стоять над тобою, мов якісь начальники, що приймають в тебе роботу. А самі ж здорові лобуряки – не пенсіонери, не інваліди, – і палець об палець не вдарять, щоб хоч якось допомогти у відновленні їхнього ж житла. Буває – розбираємо завали будинку, а його господар стоїть поруч, мов доглядач і чекає, поки волонтери виконають йому роботу та ще й вказуватиме, що щось не так робимо. Це прикро, але я вже не ображаюся, бо трохи звик до такого.
Та здебільшого люди чимдуж намагаються допомогти добровольцям. Навіть пенсіонери, які вже фізично не в змозі виконувати важкі роботи, хоч якоюсь дрібничкою прагнуть стати в пригоді волонтерам, щоб полегшити їхню працю: прибрати сміття, почистити цеглини… І таке ставлення, безперечно, дає Артемові додаткову мотивацію для роботи. Навіть, якщо вона пов’язана з підвищеною небезпекою.
- Восени був виїзд в Угроїди – після влучення російських снарядів, коли там ще дівчинка загинула під час обстрілу школи. Тоді туди навіть ДСНС-ники не поспішали їхати, бо там же обстріли, дуже небезпечно. А Добробат зібрав п’ятьох людей – поїхали та все зробили. Оскільки це ж для діток усе – то як ми могли не поїхати?
Як і скрізь по Україні, в Сумському підрозділі Добробату зібралися люди різних, іноді навіть досить рідкісних професій. Ось і поруч з Артемом працюють не лише вчителі, лікарі та менеджери. Тут і співробітники судів, і бізнесмени, фахівці-червонодеревники, фахівці ресторанної справи. Та чимало серед волонтерів і працівників із суто будівельними спеціальностями, це професіонали, на яких завжди можна покластися. І число добровольців могло бути б ще більшим, але подекуди виникають організаційні проблеми, зокрема з транспортом. Артем переконаний: такі питання треба оперативно вирішувати, й тоді до кола добровольців можна було б залучити ще більше людей.
- У нас машина на 7-8 людей. І все, більшої команди на виїзд не буде, як би не хотілося. А часто треба набагато більше. Так, іноді буває, що бракує робочих рук – але то дуже зрідка. Головна проблема – це як доправити людей до об’єктів, і з цим поки що дуже складно.
Тим часом безпекові умови для роботи волонтерів на Сумщині стають дедалі гіршими. Останніми тижнями росіяни просто оскаженіли: вони заливають українські прикордонні території суцільним вогнем. В хід йде усе, що може завдати шкоду: від мінометів до ударних безпілотників. І на це теж доводиться зважати. А для Артема це ще й особиста турбота.
- В мене мама в Угроїдах, зовсім поруч з кордоном. Живе там досі й не хоче виїжджати, хоча багато людей вже виїхали. А зараз обстріли стали значно частішими. Якщо раніше це була лише артилерія, то зараз і «шахеди», і ракети, і бомби.
Та попри все, Сумський підрозділ Добробату не припиняє свою роботу, а навпаки – прагне якомога швидше реагувати на нові виклики. А сам Артем, як і раніше, намагається не пропустити жодного виїзду. Саме завдяки таким людям, їхній відданості та самопожертві, Україна є і буде непереможною.
